Україна повинна вимагати відміни візового режиму із країнами ЄУ

Візова проблема на україно-польському прикордонні загострилася у січні 2008 р. Багато галичан і волинян, мабуть більшість, мають родичів із іншого боку кордону, мають там свою сентиментальну історичну батьківщину, до якої вони прив’язані і куди хотіли би час від часу навідуватися, бодай на могили предків.

Та ще більше вони мають там ділових інтересів, у які насамперед поцілила криза, до якої призвела своєрідна блокада польськими митниками переходів на усій лінії кордону. Річ у тому, що 21 грудня 2007 р. Польща увійшла до Шенгенської зони – сфери безвізового пересування 400 мільйонів громадян 24 держав, відтак вимоги і при митному контролі, і при видачі віз українським громадянам набагато ускладнилися.

По-перше, ми повинні усвідомити, що ця ситуація склалася зовсім не в січні чи в лютому 2008 року, а задовго перед тим. По-друге, цей кордон – не кордон між Польщею й Україною, а кордон між Європейським Союзом і Україною. Ба більше, коли то був польсько-український кордон, ситуація була одна, коли він став європейсько-українським кордоном – інша, а тепер, коли він став, умовно кажучи, "шенгенсько"-українським кордоном, з’явилася третя ситуація. Що її зумовило? Думаю, що, м’яко кажучи, непродумана кадрова політика на загальнодержавному рівні.

Коли молоді люди за тиждень стають міністрами і ледь не перший запис у їхній трудовій книжці – "міністр", коли з’являються юні специ, геніальні дарування, які можуть бути в одній особі міністрами фінансів, міністрами закордонних справ, а тепер ще й головами Верховної Ради, то це породжує проблеми. Коли Арсеній Яценюк був міністром закордонних справ, саме тоді треба було уже підписувати ті угоди, які лише готують зараз, заднім числом.

Тепер міністр закордонних справ України Володимир Огризко наздоганяє ті справи, які мали б бути зроблені півроку-рік тому, але ж в нас було тоді безвладдя – конфлікт між парламентом, урядом і президентом... Боюся, що значною мірою це безвладдя триває й зараз. А коли є безвладдя, то або нема з ким про це говорити, або ніхто не займається цими справами, а займається тільки внутрішніми справами. І вже зараз я бачу: як офіційний Київ займався виборами до Верховної Ради, так і зараз займаються тим самим.

Українці, особливо на західному кордоні, повинні чітко зрозуміти одну річ: навіть підписання угоди про малий безвізовий рух, про який найбільше зараз точиться розмов, скажімо 20-го чи 25-го лютого, не означає автоматично, що вже 21-го чи там 26-го лютого всі поїдуть безвізово до Польщі. Насправді має бути задіяний величезний механізм. Адже на прикордонні, в 30-ти чи в 50-тикілометровій зоні, мешкають сотні тисяч осіб.

І кожній із цих осіб польські консульські установи у Львові чи Луцьку мають видати захищений, перевірений документ. Мають бути задіяні дуже багато нових чергових консулів, які видаватимуть візи. По суті, польське генеральне консульство має відкрити свого роду паспортний стіл для величезної території і опрацювати подання усіх, хто потребує цей документ.

Дуже важливо, щоб наші громадяни, які хочуть отримати дозвільний документ, зрозуміли, що так одразу воно не буде. Будуть складнощі і черги, коли почнуть видавати ті документи. Коли буде підписаний такий документ? У низці ЗМІ мовилося про 1 лютого. Але йшлося лише про перший раунд переговорів. Наступний раунд відбувся 14-15 лютого, але й це далеко не кінець переговорів.

Звичайно, громадяни мають абсолютне право протестувати проти такої ситуації, що склалася. Але насправді це не просто "ситуація, що склалася", це ситуація, в якій хтось винен. І протестувати треба проти тих, хто не відстояв належним чином інтереси українських громадян, і не організував відповідні умови, щоб були реалізовані їхні права на отримання віз, на укладення домовленості про малий прикордонний рух тощо, допомагаючи тому ж польському консульству.

Ще одна технічна проблема – нестача обладнаних переходів. Колись на німецько-польському кордоні дотримувалися такого стандарту, що через кожні 20 км був перехід, і то потужний перехід, – у нас відстань між переходами сягає 60-70 км, що аж ніяк недостатньо для обслуговування значного потоку людей, адже тепер громадяни їдуть через ці переходи не тільки в Польщу, але й у Німеччину, Францію, інші країни ЄС.

Раніше прискіпливий паспортний і митний контроль відбувався на густій мережі німецьких переходів, тепер мандрівники мусять проходити поглиблену перевірку на рідко розташованих переходах на україно-польському кордоні, і це різко збільшує навантаження на ці пункти. Якщо врахувати суто арифметику, то бодай втричі, а якщо зважити на втому митників і прикордонників, на погану обладнаність, то й поготів.

В цьому контексті має тривати державна політика розбудови прикордонної інфраструктури. Львівська і Волинська області постійно подають клопотання про потребу розбудови такої інфраструктури. Те ж саме стосується Закарпаття і Чернівецької області. Але в нас у Києві займаються "великою політикою", де вже там їм "опускатися" до таких "дрібних" речей. І тут ми отримуємо ті результати, які маємо, – це один бік справи.

Але є ще й інший бік – такою ж неувагою "грішать" ті ж переходи і в Брюсселі. Бо ж не можемо ми побудувати з нашого боку широченний автобан до переходу, а з другого боку буде хвірточка, один митник і один прикордонник. На території ЄС – тепер уже не Польщі, а ЄС, – має бути побудований симетричний аналогічний об’єкт. А гроші на нього повинні виділити, безсумнівно, з ЄС, із Брюсселю. Проте Брюсселеві Рава-Руська чи Мостиська надзвичайно далекі, для них це десь між Магаданом і Колимою чи Владивостоком.

Це й призводить до таких результатів, що ширяться стихійні протести наших громадян. Інше питання, що ті протести не повинні зашкодити комусь безвинному, поставити у становище заручника чи то водія трейлера, чи когось в потребі – їде людина на операцію або, не дай Боже, на похорон. Протести є органічною частиною громадянського суспільства, проте варто відстоювати свою позицію у цивілізованих формах.

І цих протестів насправді потребують і український уряд, і польський чи угорський, які матимуть ще один аргумент для панів у "городі-герої" Брюсселі, щоб донести їм в їхні високі голови, що вони чинять лихо своїм нехтуванням проблем на нашому, але такою ж мірою і їхньому кордоні.

Недопрацювання є з обох сторін, і вони поціляють у наших громадян. Є також певний аспект, про який багато говорять, – начебто про полегшення процедури, спрощення її при отриманні шенгенської візи українськими громадянами. Багато експертів стверджують, що ніякого полегшення немає, а є лише маніпуляція і гра словами, відведення нашої уваги в інший бік.

Суть не в тому, 35 чи 75 євро буде коштувати віза, а суть в бюрократичній мороці при отриманні візи, в принизливому стоянні в чергах, в масі документів, які треба принести і які мають право, до речі, вимагати для нашого ж блага. Останнє, до речі, інколи обґрунтовано, адже не забуваймо, що є різні аферисти, злочинці, які документи підробляють. Погляньмо, що робиться біля польського генерального консульства у Львові, де в будках довкола можна виготовити і отримати за 5 хвилин будь-який документ, – природно, що в консулів виникають підозри.

Але є дуже важливий аспект, найбільш болючий за наслідками. Кількість відмов уже збільшилася і буде більшати. Минулого року, коли де факто були тільки польські національні візи, відмов було 0,81-0,85%, тобто відмовляли приблизно одному зі ста. Тепер рівень відмов сягне масштабу консульств старих членів Шенгенської угоди – Німеччини, Франції тощо, із інформаційними мережами яких (тобто "чорними списками") сьогодні поєднані консульські комп’ютери нових членів Шенгену (Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії, Болгарії).

І важливо уже не те, скільки віза коштує, а те, що через помилку, неуважне заповнення документів чи іншу випадковість українські громадяни не зможуть отримати візи в принципі. Куди би не поткнулися. І цілком справедливо міністр закордонних справ Володимир Огризко настоює на тому, що ми не про так зване "полегшення" повинні ставити питання, а взагалі про зняття візового режиму в стосунках із країнами ЄС.

Згадаймо, Польща, не будучи ще членом ЄС, а тим більше членом Шенгенської угоди, роками мала безвізовий вільний рух у Європейському Союзі. Так, поляки не могли там легально працювати, а якщо працювали, то незаконно, але вони мали право пересуватися країнами ЄС. Їх не закатували в бляшанку, як нас закатали, зі всіх боків обклавши візами.

Наші опоненти кажуть, буцім "у вас східний кордон відкритий, і всі через нього ринуть у Європу". Хто? Якщо людина не має українського закордонного паспорта, то далі прикордонного поста з українського боку не потрапить. Отож "відкритий" східний кордон не є жодним аргументом для безпрецедентного ущільнення західного кордону.

Тема, представлена у тексті, була предметом обговорення авторської телепередачі Андрія Павлишина "Політична шахівниця", ефір 8 лютого 2008 року.

Західна аналітична група