Круглий стіл експертів і політиків

Андрій Юраш: Перспективи розвитку міжцерковних відносин в Україні після обрання нового предстоятеля Російської православної церкви

Матеріали «круглого столу» політиків та експертів. Львів, 25 лютого 2009 року. Доповідач – Андрій Юраш, кандидат політичних наук, релігієзнавець.

Андрій Юраш: Напевно, досить складно говорити про те, що активно обговорювалося в усіх медіа, було на слуху, було вже настільки детально подано різноманітними ЗМІ, що додати, здається, вже нічого. Але з іншого боку, якщо подивитися на певні нюанси, то, можливо, вони частково були упущені ЗМІ.

Перш за все, кожен скаже, що несподіванки не сталося в тому, що обрали патріархом предстоятелем РПЦ Митрополита Кирила. І ті дискусії, які напередодні обрання активно відбувалися і в Україні (бо Україна прямо причетна і має інтерес в тому, що відбувається в Московському патріархаті), і в Росії, на мій погляд, були дещо штучними. Коли говорити про найголовніший сюжет, який обговорювався напередодні обрання – що Митрополит Кирило є представником абсолютної церковної більшості, а його головний опонент – Митрополит Климент, управляючий справами – є ніби ставлеником офіційних представників влади в Росії, то на мою думку, в цьому був закладений піар-хід.

Бо хто знає, аналізує ситуацію у РПЦ, стосунки вищої ієрархії РПЦ із Кремлем і з Президентом, той може сказати, що Митрополит Кирил і був тією фігурою, яка останні роки працювала на те, щоб всі його ідентифікували і сприймали як головного виразника, чільника і з церковного боку, і головного партнера у стосунках із державною владою Росії. Тобто, оте протистояння – це був піар-хід, можливо, запропонований самим Митрополитом Кирилом, якому були потрібні додаткові цікаві сюжети для обговорення, щоб консоліувати своїх прихильників, які могли би розслабитися, розуміючи, що альтернативи йому немає.

Очевидно, що на боці Митрополита Кирила була задіяна дуже потужна сила – адміністративний високопрофесійний апарат – відділ зовнішніх церковних зносин – який очолює Митрополит Кирило з 1989 року. Якщо проаналізувати діяльність релігійних організацій, навіть того ж Ватикану, у плані спілкування з зовнішнім світом, налагодження контактів, коли системно відстежувати інформаційні потоки, то напевно більш дієвої, більш професійної структури, ніж відділ зовнішніх церковних зносин на пострадянському просторі немає. Можливо, це один із найвпливовіших церковних партнерів медіа в масштабі всієї Європи. Щоденні розсилки, іноді по 10-15 повідомлень, постійні спілкування і прес-конференції. Тобто, це відпрацьована система, започаткована ще в радянській дипломатичній школі. Відомо, що Московська дипломатична академія завжди готувала церковні кадри, там на кожному курсі було кілька місць для представників церкви, які в майбутньому відшліфовували свої навики у відділі зовнішніх церковних зносин.

Ще одне свідчення особливого, на мій погляд, дипломатичного хисту і підготованості нинішнього предстоятеля – це дуже вдала нейтралізація усіх можливих опонентів. Відомі, наприклад, виступи кількох православних братств, надзвичайно консервативно налаштованих, який не задовольняло відома екуменічна настанова патріарха і які кілька разів намагалися в Москві організувати пікети чи мітинги перед патріаршою резиденцією і в кількох інших місцях, і відома реакція влади на це, що, власне, і підтверджує початкову тезу, що на будь-які звернення до офіційних властей на санкціонування цих мітингів не було отримано жодної підтримки від влади, а у випадку їх організації вони були однозначно заборонені і навіть були арешти кількох діячів. Відоме наступне звернення кількох православних братств і звертання до учасників Собору з проханням врахувати їхню думку (шановний владика Августин, який сьогодні присутній на нашому круглому столі, був, очевидно, учасником того Собору і навіть одним з найактивніших ієрархів, відомо, що Владика двічі звертався з ініціативами до учасників собору вже на закритих засіданнях, які відбувалися у Москві).

Там були перераховані ті ієрархи, які, на думку заангажованих у церковних середовищах мирян, могли би стати найавторитетнішими предстоятелями. І там, до речі, серед 10 кандидатур 2 були з України (Митрополит Одеський Агафангел на 3-му місці, а завершував список Митрополит Чернівецький Онуфрій), а от імені Митрополита Кирила взагалі не було. Очевидно, навіть цей документ, який був офіційно розповсюджений кількома ЗМІ свідчить проте, що все-таки існувала певна опозиція Кирилу. Але, очевидно, були досить активні і впливові засоби і адміністративні, і на рівні співпраці з єпархіальними архієреями, які максимально намагалися обмежити впливи цих внутрішніх опозиціонерів.

Але в процесі організації обговорення кандидатур дещо, на мій погляд, прихильники теперішнього Патріарха Кирила, можливо, для того, щоб отримати гарантовано успішний результат, певною мірою дещо перебільшили можливості. Бо, як на мене, вони переконали самого Митрополита Климента в тому, що він може стати Патріархом. Хоча тверезий розрахунок не давав жодних шансів ні Митрополиту Білоруському Філарету, ні Митрополитові Клименту, ні іншим ієрархам. Але, оскільки почалася досить потужна кампанія, яку очолив найяскравіший, можливо, громадський, публічний діяч сучасної РПЦ оратор диякон Андрій Кураєв, який виступив на боці Митрополита Кирила. Було дуже багато цікавих сюжетів, пов’язаних, можливо, не так з самим Митрополитом Климентом, як з діяльністю його брата – Архієпископа Тобольського, які мали нейтралізувати Митрополита Климентія. Без жодних сумнівів, на чолі цієї піар-медіа-кампанії був саме диякон Андрій Кураєв, який пішов ва-банк, умовно кажучи. І коли вже почалася така кампанія за своєрідну нейтралізацію, вона переконала нечисленних прихильників Митрополита Климента об’єднатися.

І той результат, який ми мали на соборі – приблизно третина голосів за Митрополита Климента і дві третини за Митрополита Кирила – це був своєрідний консенсус. Бо якби не було попередньої масової підготовки і агітації… (Можливо, я вживаю світські терміни, але, хоча в багатьох церковних ЗМІ наголошували, що мова йде про обрання, а не про вибори, проте, коли простежити методи, форми, звертання, то очевидно, що знайти принципової, сутнісної методологічної різниці між кампанією буд-якою президентською чи патріаршою навряд чи можна).

Факт, який Україну однозначно заторкував: було багато розмов про так звану «українську карту», оскільки 192 з 720 учасників Собору були українськими делегатами. Це, якщо не помиляюся, становить 27% від загальної кількості учасників Собору, тобто досить значний відсоток, який міг впливати на перебіг подій. Але, знаючи реалії в Українській православній церкві і в українському суспільстві загалом, навряд чи можна було розраховувати на 100-відсоткову єдність делегатів УПЦ і на їхню 100-відсотково консолідовану позицію. Я думаю, що багато було зроблено для того, щоб не було такої єдності, бо така можлива єдність і перспектива можливої теоретичної домовленості одним з кандидатів щодо українського питання лякала не тільки і не стільки головного опонента теперішнього Патріарха - Климента, як, можливо, самого Патріарха Кирила. Оскільки він, як людина знаюча і заангажована в усі деталі української ситуації, міг сподіватися від деяких з непередбачуваних українських архієреїв різних варіантів голосування і виступів.

Про те, що немає єдності показала передсоборна нарада, яка відбулася в Києві, на якій, всупереч планованим у Києві планам, не була прийнята декларація; вона була тільки поставлена на обговорення, і після радикальних виступів Митрополита Агафангела, якого підтримав Архієпископ Ійонафан, Митрополит Донецький Іларіон і ще кілька представників білого духовенства, зокрема, з Одеси, вона просто була знята з обговорення для того, щоб далі не розвивати цю ситуацію і не засвідчити відсутності тієї єдності, якої всі боялися у Москві. Я думаю, що це була ілюзія – єдність в українському єпископаті, в УПЦ, принаймні з таких питань.

Сюрпризів на самому соборі не сталося, обрання відбулося досить передбачувано і успішно.

Тепер я зупинюся на постаті Кирила як Митрополита. Чого можна сподіватися, які сценарії, варіанти можна очікувати від нового голови РПЦ?

Для того, щоб відповісти на це запитання, думаю, треба окреслити кілька параметрів, які стосуються його постаті і, відповідно, проектувати його впливи на українську ситуацію. Зразу хочу сказати, що Російська православна церква, як найчисельніша спільнота у світі, очевидно, не мала такого авторитетного і впливового ієрарха вже давно. Можливо, на подібну роль міг претендувати діяч, який себе зарекомендував у 60-80 роках – Митрополит Никодим Ротов, який, фактично зробив поворот в політиці післявоєнної РПЦ. Власне, фігура Митрополита Никодима Ротова є ключовою для розуміння постаті теперішнього Митрополита. Після війни, зініційована у 1948 році і Москві Всеправославна нарада настоятелів православних церков, яка була проігнорована Східними православними патріархами, мала на меті створити образ і реальну постать російського православ’я як першого за впливовістю і за честю у православному світі, об’єктивно відсуваючи Константинопольський патріархат, який таким залишається з формальних позицій – історичних, канонічних, естезіологічних позицій, але, очевидно, ні для кого не секрет, що позбавлений будь-якої підтримки в себе, на історичні території – в теперішній Туреччині – малочисельний у світі.

Очевидно, що він може тільки втішатися формальними впливами і регаліями, як перший за шаною, а Московський патріарх є п’ятим. Тим більше, для розгортання такої політики і позиції була надана максимальна державна підтримка, тоді був створений відділ церковних зносин, який очолив митрополит Миколай Ярошевич – досить відомий і цікавий ієрарх, який створив цю структуру. І вся діяльність ВЗЦЗ другої половини 40-х років була направлена на боротьбу з усіма західними впливами. Константинополь сприймався також як опонент, але головне вістря було спрямоване проти Ватикану, проти католицької церкви.

У зв’язку з початком у 1959 році понтифікату Іоана ХХІІІ-го, сталися радикальні зміни у католицькій церкві, починається ІІ Ватиканський Собор, католицька церква стає набагато відкритішою. І тоді, коли молодий, енергійний, освічений Митрополит Никодим приходить до керівництва ВЗЦЗ, у нього народжується, на мій погляд, геніальна ідея, яка і зараз живить значну частину ієрархів РПЦ – використати партнерські стосунки з Ватиканом для повного відсунення у тінь Константинопольського Патріархату і перетворення Москви на православний центр, який єдиний гідний співпраці із Ватиканом, як найпотужнішим західним центром. Власне Митрополит Никодим виступив конструктором цієї моделі. Він і його представники брали участь у діяльності 3 і 4 сесій ватиканського собору, кардинал Віллі Бранс, який тоді займався міжхристиянськими зв’язками, особисто налагоджував контакти. Саме тоді РПЦ увійшла у Всесвітню Раду церков, в Європейську конференцію церков і т.д.

Почалися регулярні контакти не тільки з римо-католицькою церквою, а й з англіканською, і мали намір зближувати, аж поки англіканці не почали висвячувати жінок, що є неприйнятно для православної церкви. Тоді були перервані близькі організаційні форми порозуміння. І теперішній Митрополит Кирило є вихованцем саме цієї школи, яка була зорієнтована на екуменізм, на співпрацю, на партнерство із західним світом, із екуменічними організаціями і структурами. Тому не випадково його постать і його діяльність пов’язують із перспективами порозуміння, зближення між російським православ’ям і римо-католицькою церквою, очевидно, в цьому є значна доля істини. Напевно, якби патріарх Кирило був повністю вільний у своїй діяльності, він би максимально і розвивав цей напрямок. Чому він, на мій погляд, не буде доведений, навіть в тих формах, як це було в 60 чи навіть у 70-х роках? Чому не зможе Митрополит Кирило розвинути цю лінію?

На заваді максимальному розгортанню цієї схеми стануть ті консервативні елементи в російському православ’ї які категорично не погоджуються із екуменічною налаштованістю. Після об’єднання РПЦ з закордонною церквою, яка завжди цуралася будь-яких екуменічний контактів, антиекуменічний напрям буде ще більше посилений в РПЦ. І з метою збереження єдності, недопущення будь-яких конфліктів чи розколів, очевидно, що Патріарх Кирило буде дуже обережний у своїх контактах із Заходом, зокрема і з Ватиканом. Взагалі, досить чітко лунають заклики повністю припинити співпрацю РПЦ зі Всесвітньою Радою церков. З такими вимогами виступили ієрархи Зарубіжної церкви. І дуже обережно, дипломатично Патріарх Кирило відповів, що ці питання будуть вивчатися. Тобто, це один з можливих напрямів, які формують майбутню політику патріарха Кирила.

Друге – це те, що було теперішнім патріархом започатковано ще на початках перебудови – це зв’язки з медіа. Немає і не було більш активного ієрарха у питанні співпраці з медіа. Це відкрита фігура, яка давала відповіді для якнайширшої громади на практично усі питання. І в цьому відношенні він має стійкий позитивний імідж відкритого церковного діяча, який готовий відповідати у винятково якісній ораторській формі доводити, обговорювати будь-які проблеми. І власне діяльність ВЗЦЗ в плані його відкритості та інформаційної потужності буде посилюватися.

Третій момент. Очевидно, що досить легка, передбачувана перемога на помісному соборі Митрополита Кирила була підготована дуже правильною кадровою політикою. Так само, як Митрополит Никодим в 60-70 роках створив цілу генерацію вищого духовенства, Митрополит Кирило максимально впродовж уже 2-го десятиліття робив потужну селекцію на чільні посади, і пов’язані з закордонними єпархіями російської церкви, і з багатьма внутрішніми позиціями. І очевидно, що багато ієрархів є його максимальними прихильниками. Але це вже нова генерація. Парадоксально, що у Митрополита Кирила, в час обрання його Патріархом були також дуже потужні союзники і з числа найстарішої генерації. Це і Митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Володимир, який виступив одним із найбільших його промотерів, і фактично, Санкт-Петербурзька єпархія, куди ще у якості митрополита майбутній Патріарх зробив свій візит і звідки власне він є родом.

Фактично, Санкт-Петербурзька єпархія була потужним агітаційним майданчиком у рамках всієї церкви, там були апробовані багато виступів і в академії, і в кількох храмах і т.д. Так само, другий надзвичайно шанований, на мій погляд, незаслужено невідомий для широкої громади Митрополит Ювеналій також виступив однозначно прихильником, який усіх своїх друзів сконцентрував навколо цієї фігури. Але знову ж таки, і Митрополит Ювеналій, і Володимир – спадкоємці школи Митрополита Никодима Ротова.

Я вже казав, що не буде можливості У Патріарха проводити відкриту прозахідну політику, зважаючи на існування різних фракцій, груп і поглядів всередині російського православ’я. Те саме буде стосуватися і внутрішньої політики. При всьому своєму лібералізмі… Протягом останнього десятиріччя Митрополит Кирило максимально співпрацював з усіма тими політичними і церковними групами всередині Росії, які в жодному випадку не можна назвати ліберальними чи прозахідними. Найвідомішою його ініціативою, яка засвідчила про те, що Патріарх солідаризується із соціологічно найвпливовішими ідеологічними течіями всередині суспільства було започаткування ним щорічних Всемирних русских соборов, які вже відбувалися 12 разів. Вони збирають представників російської діаспори, російського суспільства з багатьох країн світу. Наприклад, останній собор, який відбувся минулого року, був присвячений питанням єдності.

І коли в Україні виникли різноманітні очікування, дискусії, пов’язані з потугами української влади в напрямі до утвердження об’єднання і помісності церкви, і сюжетами з можливим приїздом Патріарха Константинопольського Варфоломія, в цій ситуації усю свою політику тоді ще Митрополит Кирило, основний конструктор усіх цих конфігурацій, направив в рамках Всемирного русского собора на те, щоб підтвердити, задекларувати і зініціювати єдність в рамках тієї ідеологеми, яка була тоді і функціонує зараз – єдності України, Росії і Білорусі як головної духовної цінності, яку має зберегти і утвердити РПЦ. Показово, що на першій сесії в тому Соборі виступав Митрополит Одеський Агатангел, який в своєму короткому слові один раз вжив слово «Україна» і разів 3-4 «Малоросія». І саме він з великої кількості ієрархів на першій сесії був представлений як головний виразник свідомості та ідеології сучасної УПЦ.

Хоч з Патріархом Кирилом пов’язують максимальний лібералізм, світоглядну відкритість і плюралізм у багатьох відношеннях, він буде, очевидно, центристською фігурою. Яка буде поєднувати зовнішню відкритість і з намаганнями не радикалізувати ті внутрішні консервативні групи, які є дуже потужними в РПЦ як в Росії, так і в Україні.

І ще один, на мій погляд, дуже важливий фактор, який буде розвиватися – це та діяльність і теологічна, і організаційна, яку патріарх буде спрямовувати в напрямку Константинополя. Тобто, та політика, та позиція на максимальну нейтралізацію і затінення позиції Константинополя, яка була започаткована ще у 60-х роках, очевидно, зараз отримає дуже потужний імпульс. На останньому архієрейському соборі, коли обговорювалися різні сюжети і коли виступали фактично за усіма напрямами, у доповіді тоді ще Митрополита Кирила було вперше обґрунтовано на теологічному рівні 4 чи навіть 5 канонічних помилок, теологічних хиб, якими, з точки зору Митрополита Кирила, хибує сучасна Константинопольська Патріархія.

Тобто, такої відвертої, офіційної позиції задекларовано до цього ще не було. Звичайно, що офіційне, а тим більше неофіційне прагнення Московського Патріархату стати головним партнером католицької церкви і всього західного християнського світу отримає дуже потужний імпульс. Те, що раніше митрополит Кирило як голова зовнішніх церковних зносин мусів узгоджувати з предстоятелями і зі священним синодом, зараз він може абсолютно самостійно втілювати у життя.

Щодо української перспективи. Тут чогось нового так само навряд чи можна сподіватися. Сподіватися можна тільки на максимальне посилення центристських тенденцій в середовищі російського православ’я і у УПЦ. Однозначно, Московський Священний Синод не міг не реагувати на ті україноцентричні потуги, які продемонструвала Києво-Печерська Лавра в багатьох відношеннях. Тут ми пам’ятаємо і досить вільну позицію предстоятеля УПЦ в плані візиту Патріарха Варфоломія. Дуже показовим було всупереч позиції Патріарха Алексія ІІ благословення Митрополитом Володимиром і його звернення з приводу Голодомору, в якому Голодомор було визнано геноцидом. І це було всупереч позиції Священного Синоду. До речі, панахида, яку відправляв митрополит Володимир з у спів служінні кількох владик при освяченні монументу голодомору, була вперше українською мовою. На офіційному церковному рівні подібного факту я не фіксував. Можливо, я помиляюся.

Кадрова політика непокоїть багатьох, бо протягом останніх 6-7 років з’явилося 14-18 нових архієреїв нової генерації, повністю вихованих в рамках і в масштабах нової України і т.п., що викликало на грудневому архієрейському соборі 2007 року. Можна називати безліч подібних речей. І те, що в багатьох відношеннях УПЦ наважилася на самостійні або відносно ліберальні кроки, це відповідь на багато суспільних запитів…

Україна – це була частина обов’язків голови ВЗЦЗ, тому Митрополит Кирило знає тут усі нюанси і Україна точно буде під пильним контролем. Радикальних змін не може бути і не буде. А основна ідеологема, яку буде відстоювати Патріарх – це збереження канонічної єдності. В середовищі, особливо галицького духовенства, народилася нова візія, на мій погляд, абсолютно не реалістична, про те, що Патріарх Московський дасть УПЦ автокефалію. Це абсолютно не відповідає дійсності. Навпаки, у своїх кроках стосовно українського православ’я, його позиція буде набагато жорсткішою, бо до реальної влади прийшла людина не поверхова, а надзвичайно обізнана, наділена надзвичайним дипломатичним хистом й умінням. Один тільки факт: зараз ВЗЦЗ УПЦ очолює Архімандрит Кирило Говорун - також вихованець Митрополита Никодима Ротова, який, кажуть, навіть своє монаше ім’я Кирило взяв в честь свого духовного патрона – теперішнього патріарха.

Очевидно, що він не буде провадити політику, яка би принципово відрізнялася від політики Патріарха. Тому радикальних кроків навряд чи можна очікувати. Єдине, що патріарх буде балансувати, як стосовно російського суспільства, так і стосовно різних груп в Україні, з одного боку, не радикалізуючи ні ту групу всередині духовенства УПЦ, яка налаштована на подальшу українізацію і на отримання унезалежнення хочаб у якійсь формі, принаймні все більшої формалізації того статусу, що зараз є, а як мінімум – здобуття автономії, тим більше, що для впливу і нейтралізації цієї групи патріарх Кирило має потужну групу радикально налаштованих ієрархів і білого духовенства, я вже не кажу про біле духовенство, яке є дуже консервативним, в Україні зокрема, і яке буде створювати своєрідний баланс.

І на цих двох полюсах Патріарх, очевидно, буде балансувати, щоб не дати церкві рухатися в тому чи іншому напрямі. Так що перспективи для УПЦ - МП у зв’язку з обранням нового настоятеля в Москві , я думаю, тільки позитивні: зміцнення позицій на внутрішньому рівні, на рівні міждержавному. І в цьому контексті це дуже виграшна фігура для УПЦ - МП, яка, думаю, отримає багато нових важелів для впливу на українську ситуацію.

Обговорення доповіді можна прочитати ТУТ