В хвилини дозвілля

Вибори як проблема

Проблема ресурсів

Сьогодні роботу на виборах все ще уявляють собі як вирішення певної задачі: є політична воля, відбувається пошук ресурсів – і можна починати кампанію. Кому вдавалося заручитися більшими ресурсами – ті вигравали кампанію.

Тривалий час у Львові головним ресурсом був партійний. Перемагали ті, кого підтримували політичні партії, які в атомізованому суспільстві були малесенькими, але найбільними організованими групами. Вони об’єднували досить незначну кількість населення, але на  неорганізованих опонентів цього вистачало. Іншими словами, цей ресурс був не дуже сильним, але найсильнішим з усіх існуючих на той час.

Перший раз партійний ресурс дав збій у 2002 році. Буняк запропонував зовсім іншу парадигму. Він перевів вибори мера з політичної площини в технологічну, запропонувавши громаді міста своєрідний контракт: я протягом конкретного часу вирішу найгострішу господарську проблему або піду з посади. Звернувшись напряму до громади, Буняк обминув посередників у вигляді політичних партій.

Не виконавши контракту, Буняк підірвав ресурс довіри. На цьому зіграв Садовий.Маючи сильний медіа ресурс, він став розвивати ще інші ресурси. Садовий взявся налагоджувати систему горизонтальних зв’язків за принципом торгівлі: я купую ваші голоси за конкретні послуги. «Самопоміч» – організація, яка скуповувала голоси львів’ян, вирішуючи певні їхні проблеми. І все це висвітлювалося медіа-холдингом Садового.

Проблема довіри

Зрозуміло, що довіра також є одним із ресурсів. Проте вага цього ресурсу є такою великою, що про нього треба сказати окремо.

Саме довіра є основним і структуруючим поняттям західної цивілізації. Суспільна довіра в західному суспільстві не завелася сама собою. Вона є з одного боку – результатом відчуття відповідальності і обов’язку посадових осіб, а з іншого – відчуття впевненості громадян у завтрашньому дні, котра виникає внаслідок ефективної діяльності соціальних інститутів.

Зайве казати, що ні першого, ані другого в Україні й близько немає і ніколи не було.

Однак етапними у плані підриву суспільної довіри стали вибори 2005 року після яких стосунки між суспільством і владою вийшли на якісно новий рівень.

До приходу помаранчевої влади в країні, поряд із недовірою до основних соціальних інститутів, все таки існувало всенародне очікування, що вирішення проблемних ситуацій і поліпшення умов життя надійде якраз від влади, а головною проблемою вважали насамперед персональний склад владних інститутів. Помаранчеві розвіяли всі ілюзії. Піднявши завісу над механізмом формування української влади, вони продемонстрували, що дика, знавісніла приватизація державного майна, яка тривала з 1991 року, врешті-решт відверто перейшла на органи державної влади і місцевого самоврядування. Приватизація – це не економіка, а філософія, комплексний процес. Почали з державного майна, а закінчили державними інститутами. Посада чиновника, депутата або мера стала розглядатися лише як товар, як матеріальна цінність. Ніхто навіть не маскувався, кожен, хто був допущений до владного пирога, цинічно вираховував вартість тієї чи іншої посади за принципом «а що я на цій посаді можу для себе вкрасти?».

В свою чергу виборці почали розглядати виборчий процес, як торгову оборудку. Відтак неформальним але головним гаслом виборчої кампанії стала приказка «з паршивої вівці хоч вовни жмут»: все одно усі вони йдуть у владу, щоб красти, то нехай заплатять і нам хоч що-небудь.

Саме цим можна пояснити, що на виборах 2002 року ще домінували маніпулятивні технології, а вже після великого розчарування, викликаного помаранчевою революцією, на мерських виборах 2006 року в Києві, у Львові, в Харкові та багатьох інших містах перемогли ті, хто цинічно скуповував голоси, діючи за принципом: «Я – вам, ви – мені».

Вибори – не самоціль, а засіб мобілізації

Вибори 2010 року (президентські і місцеві) нічим не відрізнятимуться від усіх постпомаранчевих виборів і відбуватимуться за уже звичною формулою: цинізм політиків плюс загальне розчарування дорівнює байдужість і розгул політичної корупції. Громадська думка вже усвідомила, що вибори перетворилися у фікцію, насправді відбуваються «вибори без вибору». Відповідним є і ставлення до них – не як до ключового інституту демократичного суспільства, а як до ритуального процесу самовідтворення влади, який не вирішує насущних проблем громади, а вся користь від якого у тому, що на ньому можна хіба що постаратися якось заробити.

Скільки ще перебуватиме в такому стані український інститут виборів - невідомо. Можливо, досить довго. Не тому, що наша країна рухається в бік демократії, а через те, що в сучасному світі (по крайній мірі в Євро-Атлантичній його частині) просто не існує інших способів легітимації влади, крім демократичного. Тому навіть за умови, що в Україні утвердиться один із численних режимів, які лише імітують демократію (а це цілком можливо) за якого вибори залишатимуться тільки камуфляжем, який маскуватиме реальну недемократичність нашого суспільства, вже сама процедура проведення виборів відкриває можливість до поширення певних ідей. Сьогодні громадськість, як ніколи, потребує відповіді на ключові питання: хто ми?, куди йдем? яке суспільство будуємо? Доки вибори залишатимуться такими, як сьогодні – головною їх ціллю має стати не перемога (якої, безумовно, слід прагнути), а мобілізація суспільства навколо нових цілей. Слід бути свідомим, що ті учасники виборів, котрі сьогодні діятимуть інакше, ніж ключові політичні гравці – приречені на поразку. Але в історичній перспективі вони, безумовно, виграють. Я в це вірю. Інакше який смисл в Українській державі?