Посткріптум

Виклики і шанс від Януковича

«Інавгураційна промова … дає підстави думати, що Президент у своїй діяльності може спиратися на антиукраїнські та антидемократичні сили. Євразійський простір, де Президент бачить на перших ролях Україну, є не що інше, як простір, котрий економічно й політично підпорядкований Росії. Чим міцніше Україна буде прив’язувати себе до нього, тим більшою буде її залежність від Росії. … Бажання Президента надати офіційного статусу російській мові неможливо розцінити інакше, як зумисне підкидання вогню в роз’ятрене економічними труднощами суспільство. … На практиці дві державні мови – це панування однієї, російської».

Звідки ця цитата? Це фрагменти заяви-ультиматуму лідерів усіх впливових національно-демократичних сил (НРУ, УРП, «Просвіти» тощо), оприлюднена ними після інавгурації Кучми у липні 1994 року. А ось заключні слова аналогічного за змістом відкритого листа політичних сил Львівщини: «у випадку Ваших реальних дій, що можуть призвести до реставрації Російської імперії у будь-якій формі, залишаємо за собою право закликати населення Львівщини і весь український народ до акцій протесту та громадянської непокори».

Схожість природи викликів тодішньої політичної ситуації, спричиненої перемогою Кучми, із сьогоднішньою – разюча. Тексти, яким вже більше 15 років, ніби написані на ґрунті сьогоднішніх реалій. Різниця лише в одному – сучасного аналогу цієї заяви-ультиматуму не існує. Здавалося, що може бути легше: бери, хоч дослівно переписуй текст заяви, лише замінивши ім’я президента на «Янукович» та, можливо, слова «інавгураційна промова» на «висловлювання у Москві». Але зробити це сьогодні виявилось нікому…

Тоді така об’єднаність і рішучість націонал-демократичних сил – виразників інтересів демократичної Української держави – мала неабиякий вплив на корекцію планів новообраного президента. Кучма зрозумів, що нічого особливого, окрім жорсткого конфлікту із політично найактивнішою частиною українців, обіцяними своєму виборцю кроками він не доб’ється. Уже незабаром Кучма облишив обіцянку впровадити двомовність, «провів роботу» із лобістами євразійського курсу зі своєї команди, насамперед Видріном і Табачніком, звернувся до ідеї багатовекторності та принаймні на деякий час зосередився на реформах і цементуванні інститутів української державності (а одночасно й особистої влади).

Сьогодні ж, демократичні сили національного чи навіть регіонального масштабу не спромоглися на подібну спільну реакцію на виклики, що походять від Януковича та його команди.

Натомість, колишній президент, «бандерівець» Ющенко, продовжує роз’їжджати країною, у звичному для нього патетичному стилі філософствуючи про долю України. Його політичне дітище – Наша Україна – деградоване і дезорієнтоване. Виглядає, що «Фронт змін» Яценюка з прикрістю виявив небажання Партії Регіонів та її лідера рахуватися з його кадровими амбіціями і вирішив зачекати на більш достойні пропозиції. Тоді як «найщиріша» і «найрадикальніша» з усіх «щирих» українських сил «Свобода» воліє зосередити свою увагу на тероризуванні дітей у львівських дитсадках.

Навіть дискредитований БЮТ, керманич якого сама себе проголосила на лідерство в «об’єднаній опозиції», не спромігся чітко сформулювати ультиматум новій владі, який виходив би за межі власних політичних амбіцій та бізнес-інтересів. Про спадкоємців Руху, «Просвіту» та інших, колись впливових національно-демократичних організацій, нині говорити не доводиться. Вони швидше «мертві», ніж «живі». Решта – здрібніли, «комерціалізувалися», розчинилися.

Тепер починаємо пожинати «плоди» такої політичної короткозорості. Брак адекватної і консолідованої реакції на перші антиукраїнські висловлювання і недемократичні кроки новообраного президента дозволив йому повністю проігнорувати інтереси україномовної та проєвропейської частини українського суспільства. Фактично з вини «професійних» українських «патріотів» йому було надано повний карт-бланш у формуванні неукраїнського уряду та ще й у неконституційний спосіб.

З іншого боку, мовчання наших «патріотів» унаочнило проблему вакууму авторитетних партій та дієвих громадських організацій національно-демократичного спрямування – виразників національних інтересів і громадянського суспільства.

Однак, як це парадоксально, нові виклики для Європейської України можуть обернутися на перспективи зміцнення демократії та української державності. Своїми першими діями Янукович власноручно подарував українській демократії та національній справі неабиякий шанс. Скидається на те, що Янукович у черговий раз проочив або свідомо знехтував можливістю стати загальнонаціональним лідером.

«Призначивши» Азарова прем’єром, Табачника – міністром освіти, Шуфрича – міністром з надзвичайних ситуацій, Цушка – міністром економіки (?!) та «іже з ними» в новий уряд, Янукович обрав найпримітивніший і найсумнівніший шлях для консолідації свого становища як президента всієї України. Кращого способу мобілізувати проти себе пост-помаранчеву частину суспільства та підважити стабілізацію (насправді – стагнацію) в державі, якої він так прагне, важко й уявити. 

Маски остаточно знято. Новітні загрози для Європейської України вималювалися і персоніфікувалися. Залишається чекати лише виразних антиукраїнських і антидемократичних кроків від нових-старих українофобів та «євразійців» у новій владній команді.

Попереду – важка і безкомпромісна боротьба. Свідомі українські громадяни тепер уже не зможуть дозволити собі відлежуватись на дивані і оглядати безконечне політичне шоу по телевізору, вболіваючи за «кращих з гірших» або ганьблячи всіх і вся. Не зможуть хоча б з тієї причини, що без нашої рішучості це шоу уже незабаром ризикує зникнути з телеекрану разом із слідами української мови у мас-медіа та школах.

Українці отримали шанс пригадати собі так ганебно змарновані ідеали Помаранчевої революції та знову пробудитися до дій, організовуючись у нові дієві інституції громадянського суспільства.

фото: en.easyart.com